Вона зривала первоцвіт

І забуття собі благала,

І, що від неї хоче світ

Вона не знала.

Небо туманом розлилось,

Вона все втратила, що мала,

Забула, що все рушилось,

Вона кохала.

Чорнилом писані листи

Сто раз переписала кров'ю,

Щоб хоч рядками зацвісти

В словах любов'ю.

Та невмолимий долі крок

Йшов, все руйнуючи до цілі,

І часу сипався пісок

на квіти білі.

Очима, кольором в мигдаль

Вона мене мов напоїла,

Та досі ще за ним печаль

Не відпустила.

Я тиснув руки ніжно їй,

Благав не руйнувати осінь,

Що залягла в душі моїй

З її волосся.

Вона ламала пелюстки,

Та все ж таки в собі терпіла

Тремтінням ніжної руки.

І досі ще його любила.