З книжкових сторінок читаю покинуті тіні,

Слова п'ю, як воду холодну, в безмежній пустелі

Не серце тріпоче, - листки пожовтілі осінні,

І стукають тихо вночі у зачинені двері.

Від довгого сну тяжко дивляться заспані очі,

Покинувши небо тривожу я землю думками.

Обірваний аркуш, на ньому всі коми пророчі,

й незграбно розкидані звуки сумними рядами.

Насмішниця ніч! Я їй серце свое відкриваю,

кидаюсь словами на вітер, щоб все пояснити,

А що їй до того, що я своє щастя ламаю,

вона лунким сміхом готова цю сповідь зустріти.

Пронизаний болем читаю покинуті тіні

Хапаючись міцно за все, що тікає від мене,

Вдивляюся пильно в листки пожовтілі, осінні,

Аби втихомирити серце, як вітер шалене.

Зернуся обличчям до неба і в зорях розтану,

А проблиск надії погасне в очах непомітно,

І книгу закрию, і сам наче літо, зiвяну

Щоб знову колись повернувшись всміхнутись привітно.